ДИСТАНЦІЙНЕ НАВЧАННЯ
Українська мова 9-А клас
Тема: Складнопідрядні речення з обставинними підрядними частинами. Складнопідрядні речення з підрядними місця й часу.
Домашнє завдання: & 21, вправа 2, ст.77.
Українська література 9-А клас
Тема: І.Котляревський "Енеїда". Історія появи твору. Національний колорит, зображення життя всіх верств суспільства. Бурлескний гумор.
Домашнє завдання: виписати цитати до характеристики Енея.
Українська література 10 клас
Тема: Українська література кінця XIX-початку XX ст.
Характеристика змін у суспільно-політичному і культурному житті. Основні тенденції розвитку української літератури: неонародницька і модерністська. Герой української літератури 10-х років XX ст.
1. Зміни в суспільно-політичному і культурному житті кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Літературний процес наприкінці ХІХ — початку ХХ століття припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. В результаті подальшого економічного, політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905-1907 років очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне самовизначення.
З’явилося нове покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями». вони войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназичних чи університетських колах. Першою організацією молодих свідомих українців було «Братство тарасівців». створене в 1891 році. Його членами стали І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. «Тарасівці». опублікували «Декларацію віри молодих українців». у якій проголошували намір стати істинно українською інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати європейські зразки, замість російських.
У січні 1900 року в Харкові студентами була організована Революційна українська партія, до складу якої входили Л. Матусевич, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський.
У перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та їхніми західними співвітчизниками. У Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва, виходять газети політичних партій. У Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується в невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта». кооперативах, політичних партіях.
Отже, початок ХХ століття характеризується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж ніби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
2. В українській літературі початку ХХ ст. чітко окреслилися такі основні тенденції розвитку: неонародницька (С. Васильченко, В. Самійленко, Б. Грінченко, А. Тесленко) і модерністська (П. Карманський, М. Яцків, М. черемшина, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.). якщо представники першої виступали за збереження національно-культурної ідентичності, то прихильники модернізму орієнтувалися на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм.
Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, «селянським». реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.
Неонародники висловлювали думку про неможливість пізнати природу людини, піддавали сумніву необхідність революційної боротьби, яка вела до кровопролиття. Декотрі з них були прихильниками теорії «малих діл». зокрема Б. Грінченко та Олена Пчілка, прагнули підвищувати загальнокультурний рівень народних мас і їхню естетичну свідомість.
Неонародники по-іншому, ніж модерністи, розглядали проблему особи і народу, а саме деромантизували складники цієї історичної двоєдності. Позитивне і негативне в людині (її червоточину) вони розкривали незалежно від класової чи майнової приналежності («Мати». А. Тесленка), застерігали від агресивності темних сил людської натури, які найчастіше проявляються у вседозволеності обивательства («В темряві». «Московський гедзь». «Обивательські жарти». С. Васильченка), не бачили можливості подальшого розвитку, якщо мова йшла про переступ через кров або насильство над волею ближнього («Брат на брата». Б. Грінченка), а перспективи суспільства пов’язували виключно з еволюційним шляхом розвитку. Тому-то в їхній творчості центральною проблемою була соціальна проблема духовної зрілості особи і загалу.
Виходячи з просвітницької програми, неонародники особливого значення надавали релігійним постулатам моральності, духовному очищенню і прозрінню. Саме релігія, на думку багатьох, повинна стати ланкою, що об’єднає народ та інтелігенцію, гарантуючи, зокрема, дієвість закликів до любові, правди, братерства та «єдиномислія». (Т. Шевченко) як найщирішої форми об’єднання людей. Неонародникам була близькою ідея К’єркегора про внутрішнє переродження кожної людини завдяки можливості вибору власної життєвої позиції.
Творчість неонародників характеризується посиленням емоційного начала та активізацією оцінного слова автора. Як приклад можна назвати поезію В. Самійленка, у якій відчувається болючий сором за свій народ, що розгубив духовні цінності і перебуває в ярмі підневільного життя. Болем і смутком пронизані вірші поета, бо душа його не може миритися з тим, як живе Україна та українці. Так, у вірші «Українська мова. (Пам’яті Т. Шевченка)». автор в алегоричній формі змальовує становище, у якому перебуває українська мова. В. Самійленко відомий також і як талановитий гуморист і сатирик. Центральним образом його сатиричних творів був такий собі «патріота Іван». перевертень і манкурт, який «любить Україну за хліб і кусень сала».
Талановитий реаліст-прозаїк А. Тесленко у своїх творах змальовував життя найбідніших селян та інтелігенції, нужду, безземелля, безробіття, експлуатацію та знущання поміщиків та царських чиновників. Єдиним виходом і позбавленням від труднощів життя письменник вважав не боротьбу, а смерть («Хай живе небуття». «Тяжко». «Прощай, життя». «Страчене життя».. Твори письменника просякнуті настроями відчаю і песимізму.
У них автор передає такі почуття, як ненависть до панів і любов до бідняків. Тема соціальної несправедливості — провідна у творчості Тесленка.
С. Васильченко розпочав свою літературну діяльність 1910 року й досяг значних успіхів у жанрі новели. Основні мотиви творчості — любов до знедолених мас і ненависть до гнобителів («Осіння казка». «Мати». «Крамольна ніч». «Петруня».. Також автор звертався до таких тем:
✵ змалювання крайнього зубожіння селян та безпросвітного життя їхніх дітей («Дома». «Волошки». «Дощ»);
✵ доля сільських учителів («Вечеря». «Над Россю»);
✵ загибель народних талантів («Талант». «У панів»);
✵ віра в краще майбутнє народу, прагнення до свободи («На світанні». «За мурами»).
Однією з найкращих новел С. Васильченка є новела «Мужицька арифметика». де селяни говорять про необхідність експропріації поміщицьких земель.
3. Можна стверджувати, що формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі початку XX ст. було пов’язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення.
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, тому виступає за необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівав протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму». росло бажання якимось чином наблизитися до новітніх течій європейської літератури.
Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. Підтвердження цьому знаходимо в статті І. Франка «З останніх десятиліть ХІХ віку». (1901 р.), у якій він зазначає: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя в зовсім новій європейській манері». Вони шукали нові теми і прийоми узагальнення життєвого матеріалу, прагнули показати багатий внутрішній світ людини, а суспільні відносини показували через їхнє переосмислення у свідомості особистості.
У розвитку української літератури розпочинається новий виток — епоха модернізму.
4. Герой української літератури 10-х років ХХ століття: традиційне і новаторське.
Традиційною в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. залишається селянська тема. Розвиток капіталізму в сільському господарстві спричинив диференціацію селянства, коли одні швидко збагачувалися, стаючи мільйонерами-землевласниками, а інші, втративши рештки землі, перетворювалися на пролетарів, котрі не знали, до чого прикласти свої руки. Саме цю трагедію сотень тисяч колишніх хліборобів зображують у своїх творах Михайло Коцюбинський («Фата Моргана»., Володимир Винниченко («Голота»., Ольга Кобилянська («Земля»., Василь Стефаник («Синя книжечка». «Новина»., Тимофій Бордуляк («Жура»., Грицько Григоренко («Батько»., Микола Чернявський («Під похилою вербою»..).
Типовий образ — селянина, хлібороба, бідняка та багатія-експлуататора, визискувача. Нові образи — мільйонера-землевласника та робітника-наймита, спролетаризованого селянина-бідняка.
Українська проза не могла не відобразити і таке суспільне явище, як еміграція у пошуках кращої долі. Ця трагедія галицького та буковинського селянства правдиво передана в творах Василя Стефаника («Камінний хрест»., Осипа Маковея («Туга»., Тимофія Бордуляка («Бузьки». «Ось куди ми підемо, небого». «Іван Бразилієць».. В основі цих творів — бачене і пережите самими письменниками, тому картини народного горя вражають своєю правдивістю.
Новий образ — селянина-емігранта.
Пробудження соціальної свідомості селянина художньо досліджується в повістях «Перехресні стежки». і «Великий шум». Івана Франка, «Фата Моргана». Михайла Коцюбинського, оповіданнях «Виборець». Наталії Кобринської, «Ось поси моє!». Леся Мартовича, «За пашпортом». Архипа Тесленка, новелі «Палій». Василя Сгефаника. «Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини». — така думка проймає повість «Весняна повідь». Миколи Чернявського.
Новий образ — селянина-бунтаря, борця за краще життя, а також інтелігента, який вболіває за долю народу і присвячує своє життя служінню загальній справі.
Перша народна революція в Росії визначила тематику багатьох творів українських письменників. Політика самодержавства викликала у Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Степана Васильченка, Гната Хоткевича протест та гнівний осуд. Коцюбинський викриває політику царизму в новелах «Сміх». «Він іде». «Persona grata». створює світлі образи революціонерів у новелах «В дорозі». «Невідомий». «Подарунок на іменини». «На острові». Образи нових селян, одухотворених визвольним рухом, постають з творів Тесленка («Немає матусі!». «В тюрмі». «Що б з мене було?»., Васильченка («Мужицька арихметика»..
Новий образ — революціонера та нових селян, одухотворених визвольним рухом, інтелігента, що зневірився в ідеалах.
Оригінально трактують українські прозаїки традиційні для української прози теми: інтелігенція та народ, народна освіта. У поле їхнього зору потрапляють чиновники, містечкові крамарі, поліцейські. У своїх кращих творах митці піддаються нищівному висміюванню мораль представників цих суспільних груп. Насамперед слід згадати оповідання та повісті Ольги Кобилянської («Людина». «царівна». «Ніоба»., Осипа Маковея («Два ставки». «Казка про невдоволеного русина»., Миколи Чернявського («Кінець гри». «Варвари»., Любові Яновської («Городянка»., Леся Мартовича («Перша сварка». «Кадриль». «Прощальний вечір».. Новий образ освіченої жінки, що не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища, жінки, яка намагається відстояти свої права.
Глибоко і всебічно розкривають митці ті жахи, які принесла народові світова війна 1914-1918 рр. війна, незважаючи на те, що тема воєнного лихоліття була цілком новою для української літератури. Привертає увагу гуманістичний, антимілітаристський пафос творчості наших прозаїків, безкомпромісний осуд політики верхів, що штовхнула мільйони людей в пекло насильницької смерті. Так, цикл новел Марка Черемшини «Село за війни». є не тільки художньою панорамою зруйнованого гуцульського села, а й гнівним обвинуваченням мілітаризму. Збірка нарисів Маковея «Кроваве поле». створює символічний образ знищеної війною української землі. Про страждання солдатів російської армії, про жорстоку смерть кинутих у пекло війни людей розповідає «Окопний щоденник». Васильченка.
Новий герой — солдат у пеклі війни.
Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; оповідання «Асан і Зейнеп». Х. Алчевської).
Новий герой — представник інших націй і народностей.
Домашнє завдання: вивчити конспект.
Українська мова 11 клас
Тема: Контрольна робота № 2. "З історії риторики й ораторського мистецтва. Основи ораторського мистецтва".
Тестування на Всеосвіті https://vseosvita.ua/test/start/tjd102.
Домашнє завдання: повторити вивчене в попередніх класах про словосполучення й речення