10 клас

М. К. Вороний «Інфанта» (1922)

Літературний паспорт твору

Поетичний цикл	«Лілеї й рубін» (1907 – 1922) «Інфанта» - «Накидано 1907 р.— викінчено 1922 р.».
Літературний рід	Лірика
Вид лірики	Інтимна
Напрям	Модернізм
Течія	Символізм
Жанр	Ліричний вірш
Тема	…величною інфантою        Ви поуз мене перейшли…
Провідний мотив	Захоплення красою жінки
Ідея	Захоплення поета ідеалізованим образом вічної краси
Головна думка	І я схилився упокорено,      Діткнутий лезом двох мечей…
Основний прийом поезії	Прийом сну («Різьблю свій сон…»). Відтворення в уяві рис ідеального жіночого образу та навіяних ним вражень.
Деталі реальної зустрічі у вірші	Осінній вечір і жіночий силует на «туманному обрії». Жінка постає немов загадкова й велична інфанта (принцеса), а «дух сполоханий» і серце ліричного героя відгукуються на жіночу красу почуттям «побожної хвали»
Авторська позиція	Античний крилатий вислів «Vita brévis, ars lónga», що перекладається як «Життя коротке, мистецтво вічне». У поезії революційні перетворення втрачають свій пріоритет і поступаються вічній красі.
Символи в поезії	Античний символічний образ: Венера кинула алмаз… (богиня краси, кохання (римська міфологія)). Інфанта (принцеса) – образ жінки, краси, благородства, жіночності.
Образ інфанти	Цитатна характеристика: 1)      Ви йшли, як сон, як міф укоханий            Що виринає з тьми століть.            . 2)      Коли величною інфантою  Ви поуз мене перейшли. 3)      Ви усміхнулись яснозоряно           Холодним полиском очей…    Постскриптум: у жіночому образі поєдналися краса й недоступність ідеалу.
Образ ліричного героя	Герой відчуває захват і схиляння перед красою («Освячений, в солодкій муці я Був по той бік добра і зла…»), і навіть революція в момент піднесеного переживання краси здається йому чимось другорядним та несуттєвим. Цитатна характеристика: 1)      Вітали вас — мій дух сполоханий, Рум’яне сяйво і блакить. 2)      Бриніли в серці домінантою          Чуття побожної хвали… 3)      І я схилився упокорено,      Діткнутий лезом двох мечей. 4)      Освячений, в солодкій муці я        Був по той бік добра і зла…
Художня деталь кольору	Синя далечінь, чорна сельветка, попелястий жаль, червона заграва
Художня деталь звуків	Акордами проміннострунними     День хвилював і тихо гас.  Над килимами вогнелунними       Венера кинула алмаз.
Неологізми в поезії	Акордами проміннострунними, килимами вогнелунними, завивало мрійнотканне,  усміхнулись яснозоряно.
Художній контраст	Легкість, інтим, краса, акварель, звук - революція в червоній заграві
Художні тропи	Епітети: танками прозорими, синя далечінь. Персоніфікація: день хвилював, дрімала далечінь. Метафора: стелився жаль, день гас. Порівняння: ви йшли, як сон, як міф укоханий. Синекдоха: ви усміхнулись яснозоряно   холодним полиском очей. Метонімія: а наді мною Революція            в червоній заграві пливла та ін.

 

На урок 24.03.21

 9 клас

На урок 22.03.21

 11 клас

Кримськотатарська література

            

         Хатіко (яп. ハチ公 Хачіко:, 10 листопада 1923 — 8 березня 1935) — пес породи Акіта-іну, який народився на фермі неподалік міста Одате, префектура Акіта. Символ вірності і відданості в Японії.

           Хатіко з'явився на світ 10 листопада 1923 в японській префектурі Акіта. Фермер, який колись навчався в сільськогосподарській школі при Імператорському університеті (нині — Токійський університет), вирішив подарувати живу іграшку своєму колишньому професору Хідесабуро Уено. Той завжди тримав вдома собак, віддаючи перевагу великим псам. Уено назвав нового чотириногого вихованця Хаті (японською — Восьмий), тому що це був його восьмий за рахунком собака.

       Коли Хаті підріс, він став постійно супроводжувати господаря. Той щоденно їхав у місто у справах. Тому Хаті проводжав професора до входу на залізничну станцію Сібуя, а о 3 годині дня знову приходив до станції, щоб зустріти його.

              Але одного разу, це було 21 травня 1925, у професора прямо на роботі трапився інфаркт. Викликані лікарі не зуміли врятувати його. Додому пан Уено вже не повернувся. Але як це було пояснити собаці? Хаті щодня приходив до станції і терпляче, до пізнього вечора чекав господаря. Ночувати собака йшов на ґанок професорського будинку. Знайомі спробували прилаштувати Хаті в інший будинок, але все було марно. Хаті щоденно ходив на станцію, де чекав на свого улюбленого господаря. Місцеві торговці підгодовували охлялого собаку, захоплюючись між собою його наполегливістю. А залізничники стежили за тим, аби собаку, що став неодмінним атрибутом пристанційної площі, ніхто не ображав.

        Пес став відомим на всю Японію в 1932 після публікації в одній з найбільших газет Токіо статті «Відданий старий пес чекає повернення свого господаря, який помер сім років тому». Історія підкорила серця японців, і на станцію Сібуя стали приїжджати зацікавлені з метою подивитися на пса.

       Хатіко приходив на станцію протягом дев'яти років аж до своєї смерті 8 березня 1935. Мертвого Хатіко знайшли на вулиці, неподалік від станції.

       Звістка про смерть знаменитого собаки рознеслася досить швидко, і в країні був оголошений день жалоби! Кістки Хаті були поховані на токійському кладовищі Аояма в районі Мінато-ку, поруч з могилою його колишнього господаря. А зі шкіри зробили опудало, яке досі зберігається в Національному музеї науки. Також Хатіко відведено почесне місце на японському віртуальному цвинтарі домашніх тварин.

 

 

На урок 18.03.21

10 клас

Леся Українка "Бояриня" 

На урок 17.03.21

 11 клас

П.Загребельний "Роксолана"

На урок 17.03.21

9 КЛАС

Т. Г. Шевченко «У нашім раї на землі…» (1849)

Ідейно-художній аналіз твору

 

Історія написання	Написаний вірш у період перебування поета в засланні	Т. Г. Шевченко (09.03.1814 – 10.03.1861)
Літературний рід	Лірика
Вид лірики	Громадянська лірика
Жанр	Ліричний вірш
Основний мотив (тема)	Зображення трагічної жіночої долі в умовах кріпосного суспільства
Ідея	Засудження умов тогочасного експлуататорського суспільства, в якому жінка була незахищеною; піднесення ролі материнства як найвищої святості
Основна думка	1)      І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї Матері святої, Що в мир наш Бога принесла… 2)      Слово «мамо». Великеє, Найкращеє слово!
Два плани трактування жіночої долі	І – доля матері-кріпачки, яку чекає сумна й тяжка доля: …І ти осталася, небого. І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти не здужаєш і встати, Щоб хоч огонь той розвести… ІІ – доля матері-покритки, яка терпить зневагу від власних дітей: …А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила, Та ще й вилає. За те, бач, Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила. І любитимеш, небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі Де-небудь під тином. Постскриптум: обидві долі трагічні. Співвіднесеність з образом України, покріпаченої, пригнобленої.
Тональність вірша	Змінюється від урочистої й теплої на початку (у нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…) – до сумної в середині (потроху діти виростають,і виросли, і розійшлись на заробітки, в москалі. І ти осталася, небого…) й трагічної в кінці (Бо не дійде до зросту дитина, піде собі сліпця водить, а тебе покине калікою на розпутті…).
Образ-символ	Божа Матір – символ святості, любові, добра, правди, всепрощення
Материнство в поезії	Трагічне в умовах експлуататорського суспільства (як матері-кріпачки, так і матері-покритки). «Такого полум’яного материнства… і такої жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері» (М. Рильський)
Символіка долі української жінки в поезії	Жінка-матір, що народила кріпака, жінка-покритка, жінка-вдова, багатостраждальний образ України-матері
Художні засоби	Метафора: літа минають Епітети: образом святим Оксиморон: у нашім раї на землі Риторичні звертання: Великомученице! Небого… Риторичний оклик: Боже мій! тощо

  

Т. Г. Шевченко «Доля» (1858)

Ідейно-художній аналіз поезії

 

Історія написання	Дорогою із заслання Т. Шевченко зупинився у Нижньому Новгороді, саме тут поета застала звістка про те, що йому заборонено бувати в обох столицях. У Нижньому Новгороді він написав автобіографічний цикл-триптих «Доля», «Муза», «Слава» (1858)	Т. Г. Шевченко (09.03.1814 – 10.03.1861)
Період творчості	Лірика останніх років життя
Літературний рід	Лірика
Вид лірики	Філософська лірика
Жанр	Вірш медитативного характеру, написаний у формі звернення поета до власної долі
Провідний мотив (тема)	Самоусвідомлення поетом своєї творчості
Ідея	возвеличення долі, яка супроводжувала поета впродовж усього його життя
Головна думка	2)      – Учися, серденько, колись З нас будуть люде… 2) А слава – заповідь моя.
Ліричний герой	Ліричний герой не скаржиться на долю, а усвідомлює сувору, але благонадійну школу життя: Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Це духовно чиста людина, вільна, емоційна, наділена життєвим досвідом, небайдужа до свого майбутнього, не боїться смерті, бо її совість «як чистий кришталь» (Г. Сковорода)
«Психологізм» твору	Психологічне піднесення над лихом і скорботами недавніх літ, можливість вивести з усього пережитого зважений етичний висновок (у зверненні до долі): Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала…
«Енергія» вірша	Доля обрана поетом добровільно, і стає гідним, “нелукавим” другом у житті: Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий!..
Проблеми твору	Роздуми поета над проблемами життя і смерті, побаченим, прожитим, над змістом свого існування