Леся Українка із сестрою Ольгою, Берлін, 1899 р.
Леся Українка, Сан-Ремо, 1902 р.
Леся Українка серед мешканців вілли "Континенталь", Гелуан (Єгипет), 1909 – 1910 р.
Леся Українка з родиною, Кавказ, 1911 р.
Похорон Лесі Українки, 1913 р.
Леся
Українка: про що не пишуть у підручниках
Хвора, сумна і з
грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була
насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів
(зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української
літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ ст. Завдяки цим архівам ми
можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних
дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного
стилю…
Шляхетна
дама
Одним із дієвих методів віднадити від
української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її
як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При
згадці про укр.літ
в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших
письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники
родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із
села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі
не оселянювали все українське.
У цьому контексті
справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити
нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність,
національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого
самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.
Батько і мати
Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького
шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права
російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це
була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.
Ці люди не працювали
фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони
мали час замислитися
не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками
"Старої громади". Не дивно, що їхні діти стали засновниками
"Плеяди".
Тож Леся Українка була не закашляною
нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена
дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло
спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах
(надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською –
"Українському Парнасі"), обставлених гарними меблями. Вони грали на
фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні
французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких
умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.
Міська
євроінтеграторка
Попри відому ще дитячу любов до
Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише
українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно
зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як
писала, "від отельово-ресторанного життя", – воно не було їй чуже. Її
подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось
Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: "… без
інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз
мусіла класти компреси…" Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася
в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11:
У Львові, замість трьох, вона провела
чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: "… у п’ятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в
Чернівцях". Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо,
теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину
швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з
Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.
Перші подорожі до Європи змінили Лесю
Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у
Софії, вона пише: "Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь
інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї,
ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під
ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…"
Безапеляційна
патріотка
Незважаючи на те, що всю родину Косачів
в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили
соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з "Оргії" та "Боярині"
комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського
життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із
дядьком Михайлом): "Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за
них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської
публіки".
Ще більше щирого
розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895
році: "Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для
мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій
инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того,
шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза,
вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю,
шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить
моє серце".
Інтелектуалка
Леся Українка знала 7 мов: крім
української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та
італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала.
Багато вчителів
української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів
ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса
Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: "Бога ради, не судіть
нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я
не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся
Україна здалась би дурною…"
Письменниця дивилася в
майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му
вона використовує слово "модернізм" у значенні художнього напряму у
своїй доповіді в Київському науковому товаристві.
Феміністка
Якщо мати Лесі Українки
Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм.
"Камінний господар" – перший твір в нашій літературі, де зображено
чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського
варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра
читає Ніцше.
Femme moderne бачимо і в
драмі "Блакитній троянді", яку називали "дамською",
вказуючи на її "безнадійний песимізм та безоглядний розпач". Старий
лікар Проценко констатує, що "між одружніми людьми менше буває нервових і
душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких
справжніх і можливих хвороб". Ідеться про істерію, якою "хворіє"
героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з
чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою
мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.
Ви, певно, чекаєте, коли
ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді,
дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається,
вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в
тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.
У житті, як і в
літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго
відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і
чоловіка, аби його геть не зацькували.
Не зрадила Лариса
Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну
з її тілом несли жінки.