Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом (Ліна Костенко).

середа, 23 лютого 2022 р.

На урок 24.02.22

 



Леся Українка із сестрою Ольгою, Берлін, 1899 р.


Леся Українка, Сан-Ремо, 1902 р.  


Леся Українка серед мешканців вілли "Континенталь", Гелуан (Єгипет), 1909 – 1910 р.


Леся Українка з родиною, Кавказ, 1911 р.


Похорон Лесі Українки, 1913 р.















Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

      Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ ст. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

                                              

                                             Шляхетна дама

          Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укр.літ в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

         У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.  

         Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

         Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час замислитися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками "Старої громади". Не дивно, що їхні діти стали засновниками "Плеяди".

        Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – "Українському Парнасі"), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

                           

                                  Міська євроінтеграторка

          Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, "від отельово-ресторанного життя", – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: "… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…" Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11:  

       У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: "… у пятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях". Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

        Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: "Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…"

       

                                     Безапеляційна патріотка

       Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з "Оргії" та "Боярині" комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): "Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської публіки".

 

Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: "Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце".

 

                                             Інтелектуалка

      Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала.

      Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…"

     Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово "модернізм" у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

                                               Феміністка

        Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. "Камінний господар" – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

       Femme moderne бачимо і в драмі "Блакитній троянді", яку називали "дамською", вказуючи на її "безнадійний песимізм та безоглядний розпач". Старий лікар Проценко констатує, що "між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб". Ідеться про істерію, якою "хворіє" героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.

        Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

        У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

       Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.

 

 


Немає коментарів:

Дописати коментар