Є прадавні скарби, що намертво лежать в землі і є – живі, що йдуть від покоління до покоління, огортаючи легендами та чарами людську душу. До таких скарбів належить поетеса, народна співачка Маруся Чурай, 395 років від дня народження якої виповнюється цього року.
Дівчина – легенда, Чураївна – так називають піснярку, факти із життя якої залишаються оповитими таємницею, викликаючи жвавий інтерес істориків та літературознавців.
За переказами народилася Маруся в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Батько був людиною авторитетною у рідному краї, брав участь у козацьких повстаннях, в одному з яких у 1637 році був страчений, захопленим у полон. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив вдову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість дівчини розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.
Вродлива дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну. Проте, коли повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, де зазначалося дарувати життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Текст вироку полтавській піснетворці знайдено у матеріалах козацького законодавства ХV –ХVII століть, що доводить історичність особи. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись до Полтави невдовзі після амністії померла у віці 28 років. Та пам’ять народна зберегла легенду про просту дівчину – полтавчанку, яка належить до поетів козацької України.
Відомо, що в козацькому війську музика відігравала об’єднуючу, агітаційну роль, а дума та пісня сприяли самоутвердженню нації. Народна мова пісень Чурай це своєрідний генетичний код української нації з її духом предків. Тож пісні, які створювала дівчина, підхоплювали насамперед козаки Полтавського полку, а під час військових походів поширювали по всій Україні, надаючи їм статус народних.
Ще за життя піснярки її доробок став загальновідомим, а подальша історія її життя в народній пам’яті поступово набувала легендарних рис.
Вона є авторкою та виконавицею більше 20 українських пісень: «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Грицю, Грицю, до роботи» та інші, написані на основі власного життя. Послухавши не одну тужливу пісню, розумієш: жінкою поетеса була унікальною — сильною, творчо потужною, самостійною.
Найвідоміші пісні «Віють вітри», «Зелений барвіночку», «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна» – звучать і сьогодні в обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.
В її піснях вся Україна – країна смутку і краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої, вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ, та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.
Немає коментарів:
Дописати коментар