Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом (Ліна Костенко).

неділя, 13 березня 2022 р.

На урок 14.03.22

Василь Стус про Павла Тичину: "Феномен доби (сходження на Голгофу слави)" (оглядово) - філософський роздум про Митця в тоталітарному суспільстві

1.Словникова робота

Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове явище. // Про когось надзвичайно видатного, про те, що є особливо визначним, винятковим, що дуже рідко зустрічається // Про людину з рідкісними здібностями, властивостями, нахилами.

Голгофа — заст. (грецьке Гоλγοθα від арамейського Gûlgaltâ — череп). Місце страти (від назви гори Голгофи в Єрусалимі, де відбувалася страта); пагорб, на якому було розіп’ято Ісуса Христа. За описами, це місце знаходиться поблизу Єрусалима, проте його точне розташування невідоме. 

2. Робота над змістом книги. 

Епізод № 1  

«Соняшні кларнети». — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.

У своїй статті про збірку поета «Вітер з України». М. К. Зеров писав, що «найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття (19001925) Тичина уже в «Соняшних кларнетах». відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної». І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.

А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов’янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.

Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, який пише «за останньою європейською модою»…

Англійський критик Джон Фут відзначав, що «своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри».

Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: «І звідки ти такий узявся?».

Сучасники «Соняшних кларнетів» могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині».

Бесіда за змістом:

1.Що нового ви дізналися про П.Тичину?

2.Про що свідчить така оцінка творчості письменника?


Епізод № 2

«Революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. «Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став», — вигукує автор другої збірки (П. Тичина. «Замість сонетів і октав».. Або ще різкіше: «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?».

Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:

Постали череваті:

— Копай на батька яму!

— Старий на сина дивиться

Кроткими очима.

— Не йде у землю заступ?

— Обох живими в землю!

— Старий на всіх їх дивиться

Кроткими очима.

Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки «Замість сонетів і октав». Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха…

Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій. Це час затемнення сонця, судна година людської історії — «місто в мальованих плакатах: людина людину коле».

Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: «Григорію Савичу Сковороді!».

Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. «Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою». Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: «Одягайсь на розстріл!»

Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль. 

Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного».

Бесіда за змістом:

1.Як називається друга збірка поета? Кому вона присвячена?

2.Назвіть основний мотив збірки "Замість сонетів і октав".

3.Чому П.Тичині здавалося, що скоро прийдуть до нього зі словами "Одягайсь на розстріл!"

4.Як почувається Тичина в цей час?

5.Чи можна стверджувати, що Тичина не сприйняв революцію?


Епізод № 3

Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила «індивідуалістська». збірка «Замість сонетів…». Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.

Так, у збірці «Плуг» ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами ґрунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції у світі («Соняшні кларнети» — певність своєї радості від світу, «Замість сонетів…» — певність свого сумніву), то збірка «Плуг» — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.

Стоїть сторозтерзаний Київ,

І двісті розіп’ятий я,

— ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка… «В душі боролись два світи — гармонія і справедливість» — так поет пойменував свої тогочасні настрої.

В голосі поета з’являються небезпечні інтонації:

Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь?

Невже ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину?

Таємниця «Плугу» ще чекає свого з’ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.

Збірка «Плуг» засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в «досонячнокларнетівський період» цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу…

Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.

У «Плугові» з’явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в «Сонячних кларнетах» маємо певний стилістичний надмір, то в «Плузі» — стильову ощадливість. З’являється лаконічна чорно-біла графіка. «Найлаконічніший Тичина» — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів «Плугу». Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.

У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського «я» на користь «ми» призводять до монументалізації образів,  драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.

Бесіда за змістом:

1.Коли стався остаточний злам Тичини? Що лежить в його основі?

2.Чим збірка "Плуг" відрізняється від попередніх збірок?


Епізод № 4

Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє «затверджую» на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.

Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини «Нехай Європа кумкає». Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: «Ну що ж? це останній твір поета і перший твір академіка». Поет стає державником.

1931 року в світ виходить збірка Тичини «Чернігів».

Прокладаємо, ріжем, ламаєм,

ні жалю, ані жалощів нема.

Тичина знайшов точний вихід із «соловецької ситуації».

Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: «Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито».

Ми славимо, ми хвалимо,

ми дійдем до мети.

Чи облавом, чи звалами,

А Захід все ж обвалимо,

щоб далі знов іти.

Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора…

Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.

Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п’яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.

… одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії.

І що ж — великий соціальний поет ХХ століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові («всім пригнобленим і бідним руку подаєм!»..)

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб’язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво «Замість сонетів.» збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.

У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.

Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року «Партія веде».

Та нехай собі як знають,

божеволіють, конають, —

нам своє робить:

всіх панів до одної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. Цей поет-пігмей живе й досі. 

Народні частівки на теми народного Тичини:

На вгороді баба,

а в повітрі флот.

Хай живе радянська влада.

От!

Це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.

Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.

Бесіда за змістом:

1.Чи справді духовна смерть страшніша за фізичну?

Епізод № 5

Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.

В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю.

Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.


Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.

У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.

Хто ж єси, Тичино? Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих. Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу («бо те, що всім народом пережито, — воно святе, його ти поважай»)

Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.

Доля Тичини звинувачує і застерігає.

Висновок.

В.Стус пише: "Доля Тичини звинувачує і застерігає". Як ви думаєте, кого і в чому звинувачує доля Тичини і від чого застерігає?

На урок 14.03.22

Іменник як частина мови. Лексико-граматичні розряди іменників. Граматичні категорії іменника









середа, 23 лютого 2022 р.

На урок 24.02.22

 



Леся Українка із сестрою Ольгою, Берлін, 1899 р.


Леся Українка, Сан-Ремо, 1902 р.  


Леся Українка серед мешканців вілли "Континенталь", Гелуан (Єгипет), 1909 – 1910 р.


Леся Українка з родиною, Кавказ, 1911 р.


Похорон Лесі Українки, 1913 р.















Леся Українка: про що не пишуть у підручниках

      Хвора, сумна і з грабельками – такою навчили нас бачити Лесю Українку. Але якою вона була насправді? На щастя, Лариса Косач одна з небагатьох класиків, чий архів (зокрема, листування) вдалося зберегти, а з ним і цілу історію української літератури та життя культурної еліти зламу ХІХ і ХХ ст. Завдяки цим архівам ми можемо подивитися на неї по-новому, а заразом і на цілу епоху: час тендітних дам, літературних вечорів, перших курортів, трамваїв і краси епістолярного стилю…

                                              

                                             Шляхетна дама

          Одним із дієвих методів віднадити від української літератури в радянській і пострадянській школі було зображення її як провінційної, зосередженої лише на тяжкому житті селян. При згадці про укр.літ в уяві багатьох і досі постає похилена хата, кріпаки та злиденність наших письменників. Головне тут – село. Дія творів відбувається в селі, письменники родом із села, що саме по собі й непогано (уся Європа, за великим рахунком, із села!), якби не було неповною правдою, і якби за допомогою цих штампів і досі не оселянювали все українське.

         У цьому контексті справжня, а не підручникова Леся Українка, руйнує багаторічні потуги зобразити нас неповноцінними. Саме її походження – це історія про шляхетність, національну пам`ять і династичність, яких так бракує українцям для свого самоусвідомлення як частини європейської цивілізації.  

         Батько і мати Лесі походять зі шляхти. Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства. Олена Пчілка хоч і з дрібної шляхти, але в минулому це була козацька старшина, про що в сім`ї пам`ятали.

         Ці люди не працювали фізично, мали достатньо грошей на книги, гарний одяг і подорожі. Отже, вони мали час замислитися не лише над матеріальним, тому були творцями й активними учасниками "Старої громади". Не дивно, що їхні діти стали засновниками "Плеяди".

        Тож Леся Українка була не закашляною нещасною жіночкою, якою її зображали в СРСР. Це була небідна, дуже освічена дама. Так, саме дама, у гарних сукнях, білих рукавичках, яка мала вишукане коло спілкування. Ця київська тусовка збиралася у просторих будинках і квартирах (надто в кварталі між нинішніми вулицями Саксаганського та Жилянською – "Українському Парнасі"), обставлених гарними меблями. Вони грали на фортепіано, обговорювали мистецтво і, звісно, фліртували, вставляючи модні французькі та німецькі фразочки, якими рясніють і листи Лариси Косач. У таких умовах формувалася ідеологія нашої національної аристократії.

                           

                                  Міська євроінтеграторка

          Попри відому ще дитячу любов до Колодяжного, багато часу Леся Українка проводила в містах – і не лише українських. Часто буваючи в Європі, вона ходила в театр і оперу, відмінно зналася на тогочасних культурних тенденціях. Хоч вона трохи втомлювалася, як писала, "від отельово-ресторанного життя", – воно не було їй чуже. Її подорожі нагадали б багатьом сучасність. Згадаймо одну таку в 1901 році. Ось Леся пише родині з Бродів, як переїхала тогочасний кордон: "… без інцидентів, тілько в вагонах палять в грубках шалено, так що все таки раз мусіла класти компреси…" Приїхавши тоді до Львова, письменниця зупинилася в Hôtel Central – нині це будинок на проспекті Свободи, 11:  

       У Львові, замість трьох, вона провела чотири дні (запізнилася на потяг) і продовжила подорож: "… у пятницю (13-го) сіла в Schellzug і за 6 годин була вже в Чернівцях". Schellzug – це тогочасний австрійський Інтерсіті+. Як бачимо, теперішніми потягами зі Львова до Чернівців можна дістатися лише на годину швидше. Взагалі, здається, Леся любила їздити рейками, бо ж і з вінчання з Климентієм Квіткою в Києві поверталася додому на трамваї.

        Перші подорожі до Європи змінили Лесю Українку. У 1891 році в листі дядьку Михайлу Драгоманову, який тоді жив у Софії, вона пише: "Перше враження було таке, ніби я приїхала в якийсь інший світ – кращий світ, вільніший. Мені тепер ще тяжче буде у своєму краї, ніж досі було. Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно. Отже, я прокинулась, і тяжко мені, і жаль, і болить…"

       

                                     Безапеляційна патріотка

       Незважаючи на те, що всю родину Косачів в СРСР переслідували як буржуазних націоналістів, з Лесі Українки ліпили соціалістку й інтернаціоналістку. Якщо з "Оргії" та "Боярині" комусь ще незрозуміле ставлення письменниці до Росії, її політики, громадського життя та культури, то особисте листування не залишає двозначності (знову – із дядьком Михайлом): "Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них "вчуже стыдно" стало, а надто було жаль бідної російської публіки".

 

Ще більше щирого розпачу читаємо в листі до Михайла Павлика, який Леся пише з Болгарії в 1895 році: "Кажучи правду, я тілько до Вас пишу з охотою, в Росію писати для мене мука, я вже одвикла тримати свою думку в кайданах, а після новітніх подій инакше писати листів в Р[осію] не можна, як замовчуючи про добру половину того, шчо варте писання. Сором і жаль за мою країну просто гризе мене (се не фраза, вірте), і я не думала, шчо в душі моїй є такий великий запас злості. Я не знаю, шчо буду робити, вернувшись в Р[осію], сама думка про се тюремне життя сушить моє серце".

 

                                             Інтелектуалка

      Леся Українка знала 7 мов: крім української та російської, ще французьку, німецьку, англійську, польську та італійську. Вона читала європейську літературу в оригіналі, багато перекладала.

      Багато вчителів української літератури будуть шоковані, проте Леся Українка без сентиментів ставилася, наприклад, до творів класиків Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного. У черговому листі до Драгоманова вона пише: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною…"

     Письменниця дивилася в майбутнє і бачила українську літературу сучасною та європейською. У 1899-му вона використовує слово "модернізм" у значенні художнього напряму у своїй доповіді в Київському науковому товаристві.

                                               Феміністка

        Якщо мати Лесі Українки Олена Пчілка – це про емансипацію, то Леся – це вже чистий фемінізм. "Камінний господар" – перший твір в нашій літературі, де зображено чоловіка-спокусника, який однак відрізняється від, приміром, пушкінського варіанту Дон Жуана, бо сам частково стає жертвою розумної Донни Анни, котра читає Ніцше.

       Femme moderne бачимо і в драмі "Блакитній троянді", яку називали "дамською", вказуючи на її "безнадійний песимізм та безоглядний розпач". Старий лікар Проценко констатує, що "між одружніми людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя – найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб". Ідеться про істерію, якою "хворіє" героїня. Річ у тім, що тоді всіх жінок, які хоч трохи намагалися позмагатися з чоловіками, вважали істеричками і відправляли на лікування. І драма більшою мірою саме про це, а не про песимізм та розпач.

        Ви, певно, чекаєте, коли ж буде полуничка про Ольгу Кобилянську? А її не буде. Їхнє листування, справді, дуже чуттєве, але, прочитавши його, відвертої еротики ви не знайдете. Здається, вони були радше посестрами, які могли щиро говорити про речі, неприйнятні в тогочасному чоловікоцентричному суспільстві.

        У житті, як і в літературі Лариса Косач теж була принциповою феміністкою, дуже довго відмовлялася вінчатися і зробила це, як згадувала, лише заради людей і чоловіка, аби його геть не зацькували.

       Не зрадила Лариса Петрівна Косач своїм принципам і в смерті. На Байковому цвинтарі в Києві труну з її тілом несли жінки.

 

 


На урок 24.02.22

 

четвер, 17 лютого 2022 р.

На урок 18.02.22

 Контрольний письмовий твір-роздум на морально-етичну тему в публіцистичному стилі:

1. «Як відшукати свій шлях у житті»

2. "Чого сьогодні не вистачає українцям"

3. "Екологія - основа життя суасної людини"

Мораль – це система поглядів та уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей. Найважливішою функцією моралі є узгодження вчинків окремих осіб з інтересами інших людей, певної спільноти, суспільства в цілому.

Етика – наука, що вивчає мораль, теорію моралі. Головну увагу етика приділяє обґрунтуванню моральної, доброчесної поведінки людини.

Твір-роздум – це текст, у якому в логічній послідовності викладено думки, міркування і висновки. В основі творів-роздумів на морально-етичну тему – проблеми моралі.

Що являє собою твір-роздум? З яких елементів він складається? 

  1. Теза (вступ) не обов’язково має бути поширеною; вона може бути представлена і одним реченням.
  2. У роздумах найголовніше, щоб логічно були представлені аргументи (докази) або пояснення головної тези (думки).
  3. Висновок.

Під час написання твору використовуйте наступні словосполучення: 

Я думаю, що…Я не  сумніваюсь у тому…Мені здається…З цього приводу у мене інша думка…Я притримуюсь іншої думки…Я впевнений, що…Зараз побутує думка, що…Можливо, не  всі згідні з тим, що…На мій погляд…Мені хочеться зауважити…У народі кажуть…Я переконаний в тому, що…Я абсолютно згідний з тими, хто…Я повністю поділяю точку зору…

   ПАМ’ЯТКА «Як складати твори на морально-етичну тему в публіцистичному стилі»

  1. Продумати тему твору та його зміст.
  2. Опрацювати необхідну літературу.
  3. Визначити основну думку твору.
  4. Продумати послідовність твору-роздуму, дотримуючись його композиційних особливостей (вступ, основна частина, висновок).
  5. Самостійно скласти план висловлення.
  6. Під час написання твору необхідно дбати про розкриття його теми.
  7. Бути уважним до вживання мовних засобів у творі.
  8. Відтворити твір спочатку подумки, а потім — у писемній формі.

На урок 18.02.22

ВЕЛИКА ЛІТЕРА 










вівторок, 15 лютого 2022 р.

На урок 16.02.22


Є прадавні скарби, що намертво лежать в землі і є – живі, що йдуть від покоління до покоління, огортаючи легендами та чарами людську душу. До таких скарбів належить поетеса, народна співачка Маруся Чурай, 395 років від дня народження якої виповнюється цього року.

Дівчина – легенда, Чураївна – так називають піснярку, факти із життя якої залишаються оповитими таємницею, викликаючи жвавий інтерес істориків та літературознавців.

За переказами народилася Маруся в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Батько був людиною авторитетною у рідному краї, брав участь у козацьких повстаннях, в одному з яких у 1637 році був страчений, захопленим у полон. Не забуваючи про героїчну загибель сотника Полтавського полку, народ оточив вдову та її доньку піклуванням. Цьому значною мірою сприяла і обдарованість дівчини розумної, чуйної. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

Вродлива дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну. Проте, коли повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, де зазначалося дарувати життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Текст вироку полтавській піснетворці знайдено у матеріалах козацького законодавства ХV –ХVII століть, що доводить історичність особи. Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись до Полтави невдовзі після амністії померла у віці 28 років. Та пам’ять народна зберегла легенду про просту дівчину – полтавчанку, яка належить до поетів козацької України.

Відомо, що в козацькому війську музика відігравала об’єднуючу,  агітаційну роль, а дума та пісня сприяли самоутвердженню нації. Народна мова пісень Чурай це своєрідний генетичний код української нації з її духом предків. Тож пісні, які створювала дівчина, підхоплювали насамперед козаки Полтавського полку, а під час військових походів поширювали по всій Україні, надаючи їм статус народних. 

Ще за життя піснярки її доробок став загальновідомим, а подальша історія її життя в народній пам’яті поступово набувала легендарних рис. 

Вона є авторкою та виконавицею більше 20 українських пісень: «Сидить голуб на березі»«Котилися вози з гори»«Грицю, Грицю, до роботи» та інші, написані на основі власного життя. Послухавши не одну тужливу пісню, розумієш: жінкою поетеса була унікальною — сильною, творчо потужною, самостійною. 

Найвідоміші пісні «Віють вітри», «Зелений барвіночку», «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «На городі верба рясна» – звучать і сьогодні в обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

 В її піснях вся Україна – країна смутку і краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої, вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ, та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.

На урок 16.02.22