Василь Стус про Павла Тичину: "Феномен доби (сходження на Голгофу слави)" (оглядово) - філософський роздум про Митця в тоталітарному суспільстві
1.Словникова робота
Феномен — рідкісне, незвичайне, виняткове явище. // Про когось надзвичайно видатного, про те, що є особливо визначним, винятковим, що дуже рідко зустрічається // Про людину з рідкісними здібностями, властивостями, нахилами.
Голгофа — заст. (грецьке Гоλγοθα від арамейського Gûlgaltâ — череп). Місце страти (від назви гори Голгофи в Єрусалимі, де відбувалася страта); пагорб, на якому було розіп’ято Ісуса Христа. За описами, це місце знаходиться поблизу Єрусалима, проте його точне розташування невідоме.
2. Робота над змістом книги.
Епізод № 1
«Соняшні кларнети». — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
У своїй статті про збірку поета «Вітер з України». М. К. Зеров писав, що «найоригінальніший з поетів двадцятип’ятиліття (19001925) Тичина уже в «Соняшних кларнетах». відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної». І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов’янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, який пише «за останньою європейською модою»…
Англійський критик Джон Фут відзначав, що «своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри».
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: «І звідки ти такий узявся?».
Сучасники «Соняшних кларнетів» могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині».
Бесіда за змістом:
1.Що нового ви дізналися про П.Тичину?
2.Про що свідчить така оцінка творчості письменника?
Епізод № 2
«Революція виявилась в очах Тичини часом розбурхання найзвірячіших людських інстинктів. «Прокляття всім, прокляття всім, хто звірем став», — вигукує автор другої збірки (П. Тичина. «Замість сонетів і октав».. Або ще різкіше: «Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?».
Революція для поета — це доба розпинання Христа, випалювання залізом людської доброти і справедливості:
Постали череваті:
— Копай на батька яму!
— Старий на сина дивиться
Кроткими очима.
— Не йде у землю заступ?
— Обох живими в землю!
— Старий на всіх їх дивиться
Кроткими очима.
Жодна з революцій нічого не дасть, коли її переможна хода вимагає крові й крові безневинних — ось головний сенс збірки «Замість сонетів і октав». Революція — це смерть вікової культури, час, коли тонкий шар людяності, набутий за тисячі й тисячі літ, злітає з людських душ, як потеруха…
Революція — тільки Вальпуржина ніч звірячого хамства, розкошланого дикунства, коли з народів обсипаються парфуми цивілізацій. Це час затемнення сонця, судна година людської історії — «місто в мальованих плакатах: людина людину коле».
Де ж поетові спільники? Чий бік він обстоює? На це чітко відповідає присвята: «Григорію Савичу Сковороді!».
Правда, мати такого спільника — значить бути знищеним у першу чергу. «Людина, що казала: убивати гріх! — на ранок з простреленою головою». Так що недарма увижається поетові в неспокійнім сні, буцімто грюкають у його двері: «Одягайсь на розстріл!»
Я не знаю Тичини більше стомленого і зневіреного, більш трагічного і людяного, ніж Тичина — автор цієї збірки. Він весь у цьому страшному часі — самотній і високий, як біль.
Не слід думати, що Тичина зневірився в революції або що в його особі маємо її суворого дискутанта. Ні. Тичина приймав революцію, але не виносив її жахів. Досить згадати Горького, що водночас обурювався проти всякого терору — білого чи червоного».
Бесіда за змістом:
1.Як називається друга збірка поета? Кому вона присвячена?
2.Назвіть основний мотив збірки "Замість сонетів і октав".
3.Чому П.Тичині здавалося, що скоро прийдуть до нього зі словами "Одягайсь на розстріл!"
4.Як почувається Тичина в цей час?
5.Чи можна стверджувати, що Тичина не сприйняв революцію?
Епізод № 3
Соціальна проблематика була для Тичини не менш значуща за національну. Певною мірою це вже засвідчила «індивідуалістська». збірка «Замість сонетів…». Надалі цей струмінь у його поезії ще більше посилюється.
Так, у збірці «Плуг» ця тема набирає значно більшої сили. В ній поет відшукує втрачений під ногами ґрунт. Справді: коли розглянуті збірки були свідченням певності авторської позиції у світі («Соняшні кларнети» — певність своєї радості від світу, «Замість сонетів…» — певність свого сумніву), то збірка «Плуг» — це книга подвійного сумніву. Сумніву щодо себе в світі і світу в собі.
Стоїть сторозтерзаний Київ,
І двісті розіп’ятий я,
— ось той реальний фон, на якому зродилася ця збірка… «В душі боролись два світи — гармонія і справедливість» — так поет пойменував свої тогочасні настрої.
В голосі поета з’являються небезпечні інтонації:
Із ким тепер, в яку годину молодий відмолодюсь?
Невже ні раз не помолюсь за моє кохання, за людину?
Таємниця «Плугу» ще чекає свого з’ясування. Але вже сьогодні можна сказати, що поет зазнав якихось сторонніх впливів, які обумовили його занадто різку еволюцію.
Збірка «Плуг» засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в «досонячнокларнетівський період» цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу…
Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
У «Плугові» з’явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в «Сонячних кларнетах» маємо певний стилістичний надмір, то в «Плузі» — стильову ощадливість. З’являється лаконічна чорно-біла графіка. «Найлаконічніший Тичина» — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів «Плугу». Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдорвершенішої техніки.
У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського «я» на користь «ми» призводять до монументалізації образів, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.
Бесіда за змістом:
1.Коли стався остаточний злам Тичини? Що лежить в його основі?
2.Чим збірка "Плуг" відрізняється від попередніх збірок?
Епізод № 4
Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє «затверджую» на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.
Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини «Нехай Європа кумкає». Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: «Ну що ж? це останній твір поета і перший твір академіка». Поет стає державником.
1931 року в світ виходить збірка Тичини «Чернігів».
Прокладаємо, ріжем, ламаєм,
ні жалю, ані жалощів нема.
Тичина знайшов точний вихід із «соловецької ситуації».
Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: «Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито».
Ми славимо, ми хвалимо,
ми дійдем до мети.
Чи облавом, чи звалами,
А Захід все ж обвалимо,
щоб далі знов іти.
Тичинина поезія перетворилась на зброю, непідвладну волі самого автора…
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Тимчасом на Україні почався безпрецедентний в історії українського народу голод. Родючі українські степи вкрилися кістками п’яти (семи? десяти?) мільйонів хліборобів і землелюбів.
… одразу ж після страхітливого голоду, що знаменував собою переможне завершення доби колективізації на Україні, почались репресії.
І що ж — великий соціальний поет ХХ століття Тичина мовчав, набравши в рота води! Ось на що обернулось його служіння народові («всім пригнобленим і бідним руку подаєм!»..)
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту. Але це дріб’язковий факт. Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Він-бо покірно цілував пантофлю геніального ката Йосипа Сталіна, мовчки потурав угноєнню українських степів людськими кістками. Пророцтво «Замість сонетів.» збулось. Народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу.
У 1933 році Тичина віршів не написав — і це його найбільша провина перед народом.
Цю провину Тичини перед народом, перед людством задокументувала збірка 1934 року «Партія веде».
Та нехай собі як знають,
божеволіють, конають, —
нам своє робить:
всіх панів до одної ями,
буржуїв за буржуями
будем, будем бить!
У духовній смерті, якої зазнав поет у цей період, він такий самий геніальний: так померти, як помер Тичина, можна далеко не кожному і не за всякої доби. Для цього треба мати геніальну добу і геніальну здатність самознищення. На руїнах померлого генія народився пігмей, поет на блазенській ролі — єдиній ролі, яка була для Тичини дозволена. Цей поет-пігмей живе й досі.
Народні частівки на теми народного Тичини:
На вгороді баба,
а в повітрі флот.
Хай живе радянська влада.
От!
Це достеменні тексти цього пігмея. Так довершилася його всенародна слава. Слава пігмея і генія. Слава генія, здатного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля.
Переставши бути собою, Тичина втратив і самого себе. Це вже був поет без минулого, яке було відбите йому, як печінки. В кращому разі це минуле стало його своєрідною хворобою зростання. Геніальне минуле, старанно приховуване од читача видавцями і критиками, залишилося тільки передісторією блазня, воістину народного поета, нашого Тичини, митця в каноні.
Бесіда за змістом:
1.Чи справді духовна смерть страшніша за фізичну?
Епізод № 5
Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.
В умовах наступу сталінізму на всьому фронті поет заховався од світу, од народу в гумовій в’язниці офіційної слави, заплативши за неї живою смертю.
Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню.
Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.
У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.
Хто ж єси, Тичино? Без сумніву, геніальний поет. І — геніальний блазень. Живіший од живих і мертвіший мертвих. Його трагедія відбила трагедію його рідного народу. І вже тому він є часткою історії свого народу («бо те, що всім народом пережито, — воно святе, його ти поважай»)
Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.
Доля Тичини звинувачує і застерігає.
Висновок.
В.Стус пише: "Доля Тичини звинувачує і застерігає". Як ви думаєте, кого і в чому звинувачує доля Тичини і від чого застерігає?
